„І ТОДІ ПРИСНИЛАСЬ МЕНІ МАМА...„
(Трагедія Павлокоми очима дитини)
Наталя Кузьма (з дому Мудрик)
1933 року народження
У страшну березневу ніч 1945 року увірвалося моє дитинство. В одну мить не стало моєї мами, тата, баби, діда і трьох братів. Я осталася на світі сама з маленьким братом Андрійком. А мені було тоді лише 11... Уже від 1944 року почалося в нашому селі діяти щось недобре. Почалися напади полків. Влітку приходилося нам нераз спати в кукурузі, яка росла в полі за нашим гордом. Хоча тоді я ще була дитиною, проте пам’ятаю, коли в нашому селі вбито вчителя Левицького. Був великий похорон, прийшло багато людей, ми, діти несли вінці. Пізніше застрілили Євгенію Коштовську, молоду жінку, всього кілька місяців після весілля. Вона верталася з містечка Динова. Пам’ятаю також і цей похорон. Далі вбито чоловіка на і’мя Карпа Іван, який повертався з роботи в Динові. Залишив сиротами малих дітей. Пізніше знову вбили жінку, яка була акушеркою й приймала дітей при родах.
У 1945 році польські банди почали нападати на наше село все частіше і частіше. Робили це навіть в день. Одного разу – а було це якесь свято і тато з мамою, брат Петро і дід пішли до церкви, а я з бабою і братами осталася вдома - прибігає до нас Андрійко, син священика, який жив від нас через дорогу і каже, що вних поляки. Хлопці зразу повтікали на піч (а вона в нас була така, що з хати не було видно, чи там хтось є), а ми з бабою підійшли до вікна подивитися, що там діється. Я виглядала з-за бабиної спини і бачила, що на розі священикового будинку стоїть чоловік зі збороєю. Він нас помітив у вікні й вистрілив до нас. Куля влучила бабцю в голову, а мені пройшла крізь волосся й застрягла в рамі ікони Божої Матері. Бабця впала на долівку, з її голови ллялася кров, а я зі страху залізла під стілець і почала страшенно кричати, що бабця вбита. Через хвилину увійшов у хату бандит з карабіном, приставив карабін до моїх грудей і каже: “Де кінська упряж?„. Вони награбували в нашому селі всякого добра й тому хотіли забрати нашого коня, щоб завезти награбоване додому. А тато упряж кудись сховали. Я далі кричала, що бабця вбита, тоді він почав на мене верещати, щоб я сказала, де упряж, а то він мене вб’є. Через хвилину до хати увійшов другий чоловік і каже, чого ти до дитини причепився. Через якись час вони пішли геть. В хаті було повно крови і дуже страшно. Що було далі – не пам’ятаю, бо втратила свідомість. Прийшла до пам’яті в мами на руках. Бабця лежала на ліжку з перев’язаною головою. Жила. В хаті було повно народу. Сусідка Розалія Карпа розказувала, що в той час вона була в нас на стайні де молола збіжжя на жорнах. Бандити почали ламати двері у стайню, потім страшно її побили, щоб довідатися де кінська упряж. Багато павлокімчан пограбовано, у багатьох хатах були повибивані шибки. Після цих нападів люди були дуже перелякані. Але найстрашніше мало щойно прийти...
Недовго перед великим нападом, до нашго села прийшов священик Володимир Лемцьо. Його жінка стала навчати дітвору в школі замість вбитого поляками вчителя Левицького. Але тривало це коротко, бо скоро стався напад на ціле село. Свяшеник намовляв нашого тата, щоб той забирав усю сім’ю та тікав з села, але дідо з бабою не хотіли покидати хати. Вони казали тікати молодим, а самі думали лишатися берехти хату. Проте мама не хотіла покидати батьків самих і от так ми осталися в селі аж до цієї страшної березневої ночі.
Ця найстрашніша в моєму житті ніч трапилася 3 березня 1945 року. Посеред ночі я прокинулася від потрясання і маминого крику “ Вставай, Наталю„. Навпів пробудженими очима бачила, як мати з батьком пробують хоч дещо прихопити перед втечею з хати. Нараз “трісь„... і шибка у вікні розкололася. Хтось вистрілив у вікно. Дідусь повалився з зойком на землю, поранений. Я миттю зіскочила на землю й заховалася в куток під ліжком. За мить до хати увійшов якийсь чоловік, став чоботом на дідуся груді й встромив у нього багнет, який мав насаджений на карабін. Пізніше вистрілив ще кілька разів, але не знаю, чи ще у когось, захованого на печі, чи просто так, на пострах. Як він вийшов і в хаті зробилося тихо, я наважилася вийти з-під ліжка. На долівці лежав мертвий дідо, навколо нього була велика калюжа крови. Я прихопила з собою черевики й пончохи і вибігла з хати. Сіла на порозі, пробуючи одягнутися, як тут на наше подві’я пригнали кілька осіб. Серед них була моя бабця, брати Йосип та Андрій, Єва Карпа та дочка сусідки польки – Геля Коштовська. Усім наказали покластися під плотом, а на сторожі поставили двох цивілів з карабінами. Моя мама, яка стояла під стіною хати, хотіла долучити до нас, але ій не дозволили. Через мить, прибігла мати Гелі й показала їм якийсь папір і вони Гелю відпустили. Скориставшись тим, що сторожі зайняті були читанням, мама втекла за ріг хати. І це було востаннє, коли я бачила мою маму живою. Ніколи більше в житті я її не побачила.
Пригнали ще кілька осіб, а тоді наказали усім вставати й погнали дорогою вниз у напрямку церкви. Дорога була слизька, під ногами тріщав лід. Бабуся з сусідньої хати несла на руках двох внуків. Вона посковзнулася й впала. Пробувала піднестися, як до неї прискочили вартові й почали копати куди попало. Інші люди допомогли бабці піднестися і ми пішли далі. У сусідній хаті була вибита шибка. Я заглянула у вікно й побачила, що на ліжку лежить застрілена стара сусідка, а під ліжком калюжа ще свіжої крови.
Коли нас пригнали до церкви, там уже було повно народу. Спершу люди тікали до церкви самі, думаючи, що в Божому храмі буде безпечніше, а потім поляки зігнали сюди решту наших людей. Чоловікам наказали стати на одну сторону, а жінкам та дітям – на другу. На долівці було повно крови. Там лежали поранені і так побиті мужчини і жінки, що не в силі були піднестися. Між ними ходили дві молоді польки в зелених мундурах, підперевязані ременями і копали чоботами поранених і побитих. Страшно було дивитися.
Мої два старші брати – Петро та Юзко сиділи по протилежному боці церкви і жалісно дивилися на бабцю, на мене та брата Андрійка. До сьогоднішнього дня не можу забути їхніх переляканих очей, хоч від цієї страшної ночі минуло вже стільки років...
Свящченик Володимир Лемцьо намагався казати молитву, але його скоро відсторонили від престолу. Наперед виступив якийсь чоловік, який сказав: “Я є поручнік Вацлав і з мого наказу усі сьогодні загинете„. В церкві почався страшний плач і голосіння, люди питали, за що маємо гинути, чим ми завинили?
І почалося... Почали парами уставляти спершу чоловіків і хлопців, а потім жінок без дітей до восьми років і дівчат. Поставили і нас до виходу, але бабця взяла мене(я була низького росту) і брата Андрія й перейшла на ту сторону, де були жінки з малими дітьми. Сіли ми в самому куточку церкви на долівці, а бабця заступила спідницею ще одну дівчинку Одарку Федак, бо вона була старша і вища за мене.
Люди не знали, куди їх поляки виводять, а їх виводили на цвинтар і там розстрілювали. Про це розказував мені пізніше Влодко Федак, який донині живе у Львові. Його враз з молодшим братом поляки вже запровадили на цвентар, поставили над могилою і наказували зняти з ніг чоботи перед розстрілом. І тут йому впало на думку сказати, що вони поляки. Його запитали, як він називається? Він сказав, що Коваль. Запитали когось іншого, чи в селі є Ковалі поляки, а той сказав, що так, є такі. І Влодка з братом відпустили. Так він остався серед живих.
Не знаю, чи врятувався від смерти інший хлопець, може 15-16-літній, якого я бачила, як в церкві жінки переодягали за жінку. На голову дали йому хустку, а на руки малу дитину. Що далі з ним сталося – не знаю.
Просиділи ми в церкві цілий день, навечір нас вигнали надвір. Але раніше нас усіх ще пограбували. Що хто мав з одягу на собі, то відбирали, кажучи, що нам це вже не буде потрібне. Пам’ятаю, що коли ми виходили, там лежала велика гора всякого одягу, який постягали з людей.
Коли нас гнали селом, уже вечоріло. З сусідніх сіл їхали валки возів. То їхали наші польські сусіди, які надумали збагатитися на нашому горі. Вози були повні скринь, бочок, мішків та іншого майна, за возами гнали коней, корів, свіней. Бабця тримала нас, дітей, за руки й приказувала: “Боже, Боже, що вони з нами зробили?„.
Один з бандитів, що нас гнав, був поляк з сусіднього села, який часто проїжджав повз нашу хату, їдучи до Динова. Бабця його запитала, чи не бачив нашої мами. Той не відізвався. Тоді бабця ще раз його запитала про нашу маму. Той знову мовчав. Тоді бабця каже: “Стільки разів ти напував коней з мого колодзя, а сьогодні навіть слова не вимовиш„. За хвилину пролунав пострів і бабця повалилася. То той сам поляк, якого бабця питала про свою дочку, а нашу маму, вистрелів їй у спину. Ми з братом почали страшенно кричати й підводити бабцю, але інші жінки нас відтягнули, кажучи, щоб ми йшли, а то й нас постріляють. Пройшли ще трохи і поляки застрілили ще одну старшу жінку, якої прізвища я не знала.
Неподалік капличкі поляки нас залишили й кудись щезли. Вже потемніло, коли наша група жінок і малих дітей добралася до села Селиська. Було нас щось сорок осіб. Я з братом та ще іншими попала до хати якогось дідуся. З того села усі молоді повтікали, коли довідалися, що трапилося в Павлокомі. Осталися самі старі. Дідусь приніс нам соломи на долівку, на якій ми проспали ніч, пік у печі бараболю, якою нас частував, але ніхто не хотів їсти. Жінки сиділи на соломі та гірко плакати.
Коли ми прокинулися вранці, нікого з наших в хаті уже не було. Дідусь сказав, що усі вже пішли, а нас ніхто не збудив. Я розбудила брата і ми вийшли на дорогу. Там ще стояли групами люди й радилися, що їм далі робити. Потім почали розходитися, хто куди. Нами ніхто не цікавився. Я взяла брата за руку й сказала: “Йдемо додому„. І ми пішли туди, звідкіля вночі прийшли. Ми були вже за селом, коли нас побачив якийсь чоловік і питається, куди ми йдемо? Я йому кажу, що додому, до мами і тата. А він на те, що нам не вільно туди йти, що мама і тато прийдуть по нас сюди. “Але ми тут нікого не знаємо„ – не вгавала я. Тоді він завів нас до дому священика, де затрималась Стефця, наша сусідка, дочка тої старшої жінки, що я її бачила крізь вікно застрілену, коли вчора нас гнали повз їхню хату. Стефця була калікою ще з дитинства й не могла ходити. Тому сестра несла її з Павлокоми аж до Селиськ на спині, щоб врятувати від смерти. Скоро після того вона померла, кажуть з пересилення. Осталася її дочка Марися, якою зайнялася Стефця.
По якомусь часі хтось переказав Стефці, що її хоче забрати до себе сестра. Я з моїм братом і Зосею Туцькою посадили Стефцю на такий візок на чотирьох колесах і потягли його в напрямку Поруб. Щоб було скоріше, ми пішли бічною стежкою. На ній я зустріла мого племінника Саверка Карпу, який стояв там на стійці. Йому було тоді щось з 17 років і він врятувався в ту страшну ніч тим способом, що у стайні заховався під підлогу. Лишився круглим сиротою і потім вступив до УПА. Від нього я довідалася, що тої страшної ночі поляки вимордували моїх батьків і всю мою родину. Ми з братом лишилися самі у світі. Я почала страшенно плакати. Навіть не знаю, що далі трапилося зі Стефцею, якої я більше ніколи в житті не зустріла.
Ми вернулися до Селиськ. Туди скоро приїхали також поляки. Не знаю, чи це було військо, чи аковці – усі були в шапках-рогатівках і я їх дуже боялася. Вони зайняли увесь будинок священика. Там було 5 або 6 кімнат. Одну займала родина з-за Буга, а я з братом спала на кухні. В домі жила також старша пані з дочкою Наталкою, яка була вчителькою в цьому селі. З ними ще була дуже гарна дівчина на і’мя Маруся. Вона часто втікала вночі спати до нас, а як приходили за нею поляки, вона казала нам кричати. Я так і робила, але одного разу поляк сказав:“Zamkinij mala pysk, albo dam ci w leb„.
Ночами поляки брали дівчат до себе на розмови. Старша пані стояла тоді під дверима, плакала і молилася. Дівчата завжди виходили заплакані. Одного разу старша пані казала мені піти до однієї кімнати. Я увійшла до кімнати польського старшини і побачила в ліжку її доню Наталку. Я перелякалася що він її дусить, бо не зрозуміла що він її знасилювал, і я почала кричати. Він мені приґрозил що мене застрілить якщо не перестану і я зі страхом вибігла з кімнати.
Одного ранку дівчата раптом кудись поділися. Пані з плачем шукала їх усюди, а тоді зібралися йти на поліцію до Динова. Як пішла, так і не вернулася назад ніколи.
А в нас почалася ревізія по цілій хаті. Брата потягли до колодзя на подбір’ї і там посадили його на журавля і почали підносити над водою догори. Я почала кричати, що він упаде і втопиться. А вони кажуть до мене:“ Idz mala zawolaj swoja mame. Niech zobaczy, jak jej syn jedzie do nieba!„. Я тоді почала плакати і кажу, що ми не маємо мами, маму вбили в Павлокомі. А він на це, що якби знав, що то наша мама, то не вбивав би. Отже, то була ця сама банда, яка напала на наше село.
Але не всі поляки були такими звірами. Тут хотілося б мені переказати розповідь моєї тети про цю трагічну ніч в Павлокомі. Вона мені розповіла, що коли почався напад поляків, вона втекла з дітьми і чоловіком до Сташка Бєльця, поляка з Павлокоми. Він їх переховував до кінця червня. В неї було шестеро малих дітей і їх не чіпали, а вуйко сидів під землею від 3 березня до кінця червня. Бєлєць мав малу крамницю і коли йому треба було їхати до Перемишля по товар, він каже до тети, я вас заберу з собою, бо твій чоловік так довго не потяге під землею. О першій вночі запряг коней і поїхали через Сян. Тета розказувала, що коні йшли ак ангели, навіть жодна пряжка не признула. У Перемишлі він їм дещо докупив на дорогу, попращався і він вернув додому. А там інші поляки, які довідалися, що він допоміг українцям, його вбили. Тета дуже це пережила. Він також мав жінку і дітей.
Після того випадку з братом я вже боялася довше залишатися в хаті священика, тому пішла до батьків Зосі Туцької запитати, чи вони не прийняли б нас з братом до себе. Вони погодилися. В них ми пробули недовго, щось зо три тижні. Вони були дуже бідні і їм було дуже тяжко. Крім того, ми дістали свербячки і тому я рішила шукати іншого місця.
Взяла перину, брата за руку і ми пішли дорогою до села Володжа. Це вже був червень і по дорозі нас застала буря. Почав ляти дощ, ми мокрі, перина в болоті. Заховалися до придорожньої каплички такої, що закривалася дверима. Залізли ми усередину й плачемо обоє. Кажу до брата, давай помолимося. Ми поклякали і я почала вголос відмовляти Отче наш і Богородице, а брат повторювати за мною. Як помолилися, я виглянула побачити, чи ще йде дощ. Тоді помітила, що до нас наближається якийсь чоловік з карабіном на плечі. Я перелякалася, але виявилося, що в нього була не зброя, а лише кий, бо він подумав, що до каплички залізли якісь собаки. Питається нас, а що ви тут діти робите? Я йому кажу, що йдемо шукати наших людей з Павлокоми, або до когось на службу підемо. А він на це, що наших людей з Павлокоми нема, а служби також певно не знайдемо ніякої, бо тут люди бідні – навіть солі і сірників не мають. Краще я Вас до священика заведу. Як він вас не прийме, то вже не знаю, хто вас візьме. Почепив нашу перину на кия (а вона була вся в болоті, бо я не мала сили її нести і ми її тягнули з братом подорозі) і ми пішли до священика. Звався він Теодор Марко (я його зустріла пізніше в 1955 році в Кошаліні, але після усіх страждань і знущань, він не прожив довго і скоро помер у Валчі). Вийшов він до нас зі своєю господинею. Вона сказала, що вже мають хлопця з Поруб, який їм пасе корови, і що дітей їм більше не треба. А священик каже, що хлопець має своїх батьків, тому треба прийняти сиріт. Господині пробувала ще сперечатися, але він наказав їй мовчати і взяв нас до хати.
Це було гарне село, що розтягалося вздовж Сяну. Гарні хати, мурована церква. Священик мешкав у школі, бо будинок для нього щойно ставили.
В отця Марка ми були до 1946 року, до червня, коли прийшло польське військо вивозити людей на Україну. Господині була дуже погана жінка й била нас за будь-що. Брат був їй зовсім непотрібний, а я ще щось помагала і пасла корови. Одного разу господині дуже мене побила і зачинила перед нами двері. Ми спали на горищі і тому мусили лізти до себе через вікно. Я дуже плакала і з того всього аж захворіла. Дістала гарячки. І тої ночі до нас прийшла живою наша мама. Я до сьогодні пам’ятаю її постать. Вона положила мені руку на чоло і ... я від цього пробудилася. Кинулася до брата і кажу: “Андрійку, Андрійку, наша мама прийшла„. Він скочив на рівні ноги й питає “Де вона є? Де наша мама?„. Але мами вже не було...
Зранку я встала, до хати не заходила, я зразу погнала корови пасти. Коли вертала з поля, закликала мене до себе сусідка й каже: “Бувала в мене ваша газдиня й сказала, що вже більше не буде вас бити. Їй приснилася цієї ночі ваша мама, дуже за нею гонила й кричала. Як газдиня прокинулася, була ціла мокра зі страху. Але не виговоріться, що я вам про це казала„. По якомусь часі господині мене питає: “ Скажи мені, Наталко, як твоя мама виглядала?„. Я їй розказала, а тоді вона каже: “такою саме вона мені й снилася„. А вона ніколи в житті моєї мами не знала і не бачила.
Бувало в цьому селі, що як йшло військо, то на сполох били дзвони. Люди тоді знали, що йде військо або банда і втікали до лісу. Там, разом з худобою і з чим хто мав, сиділи до ранку, поки не стало безпечніше. Але часом про напад не встигли повідомити. Одного разу я сиділа з дітьми на порозі сусідньої хати, коли до хати вдерлося польське військо або інша банда грабіжників. І кричать до жінки, чи має корову? Вона їм відповіла що ні. А вона сховала корову в іншій кімнаті, за дверема. Як вони вже бігли до сусідньої хати, корова почала ревіти. Грабіжники вернулися й корову забрали, хоч жінка дуже їх просила оставити її, бо це остання корова, а в неї повна хата малих дітей.
Іншим разом зробили в селі алярм, що йде військо. Ми з газдинею взяли корови й почали втікати в сторону Волі Володської. Ми вже були при потоці, коли я побачила поляка у рогативці, що лежав на землі і цілив у нас з карабіна. Я крикнула: “О Єзу, поляки„, кинула ялівку і почала з тої гори втікати вдолину. Село було оточене, я бігла від лісу вдолину і поляки почали за мною стріляти. Газдиня кричала, щоб я затрималася, бо мене вб’ють, але я не перествала. Бігла босоніж по стерниці аж до Сяну і щойно там, у лозах, затрималася. Мої ноги були геть у крові, порозривані гострою стернею. У лозах сиділо декілька наших людей з села. Вони стали мені дорікати, чому я туди прибігла, ще поляки через мене їх усіх вислідять. Один чоловік наказав нам усім порозходитися й поховатися по борознах.
У вечері я вернула до хати. Газдиня казала, що то чудо від Бога, що куля мене не влучила. І дуже мене сварила, що кинула корову, бо інакше може б її не забрали.
Одного разу – а то був певно червень, 1946 року – я пригнала корови з поля, зайшла в хату і крізь вікно побачила авта жовнірів. Газдиня також виглянула у вікно, а тоді наказала мені бігти зачинити стайню. Я пішла, ноги підо мною тряслися, але якось дійшла до стайні (а вона була десь 200 метрів від хати). Зачинила стайню від середини і тільки почала вилазити через діру надвір, як тут уже двох жовнірів з карабінами. І до мене – що ти там робила, чому стайню зачиняєш?. Наказали мені зараз відчинити, прибігло їх більше і почали перешукувати усе догори ногами. Тоді питають мене, чи мої батьки не виїжджають до Радянського Союзу, що я стайню зачиняю? А я їм на це, що нема в мене батьків. Тоді вони мене залишили.
Вернула до хати. А там усе поперевертане, повно книжок, паперів на підлозі. Брат сидів на порозі й дивився, як жовніри бігають по подвір’ї та ловлят курей, качок, крутять їм голови й кидають до мішка. Як жовніри забралися з подвір’я, залишилася наша господні. Вона сховалася в одній зі шкільних заль, яка була невикінчена і служила за склад. Господині постукала і почала давати знаки, щоб ми з братом ловили решту качок, а то поляки їх усіх покрадуть. Я махнула рукою і сказала братові, що краше їдемо туди, де й люди ідуть.
Людей ладували на відкриті вантажні авта. На одне авто забирали по кілька родин. Але нас ніхто не хотів брати. То ми сиділи при дорозі й дивилися, як одне за одним авта покидають село. Коли рушало вже останнє авто, до нас підійшов жовнір і питає: “А ви, діти чого тут сидите?„. Підхопив нас і покидав на авто. Люди з того авта почали кричати, пощо нам ці діти, хто ними буде займатися? Але авто рушило і ми поїхали. Я не встигла нічого з собою взяти, поїхала в одній суконці (та й не мала нічого більше), навіть тої перини не взяла, чого пізніше дуже жаліла.
Їхали ми через Селиська, де я вже раніше була. Наше авто вїхало до рову і не могло виїхати. Коли так усі заходилися витягати авто, до нас вийшла якась жінка, яка нас пізнала й каже: “А де ж ви, діти їдете?„. Хтось зі старших каже, що от стояли при дорозі, то їх покидали і їдуть. Жінка винесла буханок хліба, в якому в середині був вирізаний кружок, поклала туди масла, перехрестила той хліб і подала нам, кажучи, на яку біду, діти, їдете?
Привезли нас до Ноздреця. Вивантажили у великому парку, де росли великі розлогі дерева. Люди поприсідали, де хто міг. Там ми переночували. Зранку поміж людей почав ходити руський старшина і списувати дані. Підійшов і до нас. Люди почали його питати, що з тими дітьми буде, вони є самі, без батьків. Він відповів, що віддадуть нас до дитячого будинку. Списав наші прізвища, дати народження. Брата дати я навіть не знала.
Другого дня завезли нас вантажними автами на залізничну стацію в Загір’ї. Поскидали нас на землю і казали чекати на транспорт на Україну. За прикриття ми мали тільки дах на стовпах, без стін.
У Загір’ї були ми два тижні. Війська на дітей не звертало більшої уваги. Ми могли ходити купатися на річку Ославу. Одного разу вертаю з річки, а тут люди кличуть мене. Бачу, що з людьми розмовляє якийсь чоловік в мундурі залізничника. Він каже мені, що коли хочу, то він візьме мене з собою, бо йому потрібна дівчина пасти худобу. Я кажу, що піду з вами, але я маю брата, чи його візьмете також? Закликали брата, він подивився і каже, нащо ж він мені такий малий, з нього жодної користі не буде. То я не погодилася йти, за що люди мені дуже дорікали. Казали, що помремо з голоду, нім доїдемо на Україну. А я їм на те, що як помремо, то обоє, а брата я не покину самого. Тоді люди почали обіцяти, що вони братом займуться, аби я лише пішла. Але я не погодилася.
Той чоловік вернувся черз кілька днів. Сказав, що розмовляв з жінкою і та казала взяти нас обоє. Показав нам куди йти, щоб нас військо не помітило, а коли ми відійшли вже трохи від стації, долучив до нас. Перейшли ми вбрід Сян і дійшли до маленького села Завадка, що поміж Биківцями і Вільхівцями. Там жив наш новий господар. Він називався Іван Дуда. Влітку я пасла корови, а зимою ходила до Сянока до його дочки бавити дітей. То була тяжка праця за кусень хліба.
Наш господар не хотів нас давати до школи. Казав, що дітей він взяв до роботи, а не вчити. Побачивши, як тяжко працюємо, нами зайнялася вчителька з села Биківці. Звалася Марія Спаніль. Вона почала старання, щоб помістити нас у дитячому будинку в Сяноці, але їй відмовили, сказали, що для таких дітей як ми (українці) в них місця нема. Вчителька приходила до нашого господаря сама і з солтисом, щоб він дозволив нам ходити до школи, але той ніяк не годився. Однеї неділі вчителька прийшла до мене на пасовище. Вона багато мені розказувала, як це погано, коли людина не вміє читати, ні писати. Я кажу, що ж робити, як не дають іти до школи. То вона каже – один вихід, бери брата і приходи до мене до села. Я вами займуся.
Надумала я втікати вночі. Зв’язала собі тлумочок, положила під ліжко, але заснула і рано треба було знову гнати корови пасти. А в день господині знайшла наші речі, покарала мене і мені вже було не до втечі.
Так пройшов якийсь час. Одного разу пригнала вечером корови з пасовища, дивлюся, а господар ходить по городі й шукає Андрія. Спершу я не знала, що сталося. А вийшло, що брат мав пильнувати коня, але заснув. Кінь пішов в капусту і наробив шкоди. Знайшовши Андрія сплячого, господар став його періщити батогом куди попало. Тоді-то я й рішила тікати. Коли господар пішов на службу на колію, а господині пішла доїти корови, я стала будити брата, щоб тікати. Він плакав, не хотів йти, що як нас доженуть, то знову будуть бити, але я забрала його насилу і ми втекли до вчительки з Биківець. По якомусь часі вчителька вистаралася , що брата прийняли до дитячого будинку в Перемишлі, але для дівчат, як казали, нібито не було місця. Так нас розлучили аж до 1955 року.
В між часі мене прийняла до своєї хати родина Петриків. Це була дуже добра родина. Мене трактували як свою доньку. Пан Петрик одного дня поїхав зі мною до Динова, щоб дістати наші метрики народження: мою та брата. У них я була паро років, тоді поїхала до Лодзі, де мешкала в інтернаті та ходила до школи. Там зазнала багато страждань з тої причини, що я була українкою. Я поневірялася по польських притулках, робітничих готелях. Не чула ні рідного слова, ні молитви, ні пісні. Ще трохі, а стала б такою, як все польське середовище навколо мене.
Мене відшукала кузинка Марія Федак через Червоний Хрест і стягнула до Кошаліна, що на західніх землях. З братом зустрілися знову аж через вісім років, вже в Кошаліні, коли я його розшукала і стягнула сьюди.
Списала я ці спогади в пам’ять моїх помордованих батьків, братів, бабці та діда і моїх односельчан та мого покійного вже брата Андрія. Розповіла про моє змарноване дитинство, молодість та гірку сирітську долю. Але знаю, що моя доля – не виняток. Занапастили тоді не одне і не два людські життя, а ціле покоління.
Наталя Кузьма (Мудрик)
Торонто, грудень 1997 року.
До друку підготував Мирослав Іваник
Примітка: Напад польського загону Армії Крайової на село Павлокома, пов. Березів стався 3 берзня 1945 р. Під час нападу замордовано 365 українців Павлокоми. Комендував загоном поручник Юзеф Бісс (“Вацлав“), якого Воєнний Трибунал в Ряшеві засудив за цей злочин на 2 роки в’язниці
